З кавою знов не склалося

Чесно кажучи, через погоду. Бо нас з подругою обох накрила мігрень. От ніколи в житті я не страждала через мігрені, а останні півтора року якийсь жах. Хоча логічно. Коли такі кліматичні зміни накладаються на далеко вже не юні судини, то чого ще чекати? Хотя людські істоти такі ж саме природні, як і всі інші, тож якщо не наступне, то через-наступне покоління точно вже адаптується до цих температурних стрибків.

Оскільки жодна пігулка з головним болем так і не впоралася, я вирішила залишитись вдома. Бо і задоволення таке собі, та й вести авто, коли у тебе перед очамі темніє від болю, а гострої необхідності у цьому немає, це вже просто безвідповідально.

Якось доповзла до вольєру, щоб випустити гуляти Султашу і його подруг, і цим обмежила свою активність. Собакс в ту частину двора навіть не впустила, бо реакція у мене з таким болем не дуже, а Миска Султану хвіст вже видрала. Нафіг-нафіг

Заодно занесла низ клітки для Чмоколо. Вона сиділа в кімнатному вольєрі і там вже треба було почистити. А сил немає. Тож я просто переселила її в чисту клітку, а з вольєром розберуся коли мігрень залишить мене в спокою. Сорян, але я вже не в тому віці, коли роблять щось через коліно 😜 Ну і вдалося нормально сфоткати Чмоколо. Ось така вона у нас красотка.

Ще спіймала нормально в кадр трьох собакс. Тож знайомлю (або нагадую).

Це наш Степан. Найдобріша собача душа. Років так до пʼяти Степан був безхатченком. І тут, як кажуть, допомогло як раз нещастя. В Спепана вистрелила якась мерзота. Волонтери забрали пса, який залишився кульгавим. Через знайомих знайомих Степан приїхав до нас і так трапилося, що залишився. Це було ще до війни, але після мого розлучення… тобто десь у 2018.

А це Скрьоня. По паспорту вона Радощ. Але ви знаєте багато собакс, яких вдома зовуть по паспорту? Скрьоні десь 8-9 років. Про її підступну натуру я писала, коли розповідала про бійку з Драконом Мишель. Але яка б там вона не була, вона моя старушенція і ображати її я не дам.

А це Бакс. Про Бакса я теж колись писала. Хлопчик залишився на вулиці після смерті хазяйки. Для мене такі тварини це взагалі нескінченний біль. Коли бачу подібні оголошення, у мене внутри все просто фізично скручується аж до болю. Вони ж абсолютно не вміють виживати самостійно! Все зупиняю себе як можу, адже не вистачає ані сил, ані часу, ані грошей. Якось вже зовсім важко. Але Бакса я тоді теж забрала. І це теж був десь 2018-2019. Адаптувався він довго. В перший тиждень навіть спробував збігти! От я тоді ледве інфаркт не спіймала! Привезла я його десь з-під Глевахи. Тут він нічого не знає. Зашуганий. До рук не їде. Ну все, думаю, триндець, будеш ти його шукати по всьому селу! Вже одягнулася, ключі від машини взяла. Бачу - під воротами чотири чорні лапи: дві собачі і дві кошачі. Відриваю - стоїть Бакс. Поруч - моя кішка Фея . «Твій, каже, придурок? Забирай!»
Мабуть бідолашний Бакс під воротами-то проліз, а вже потім зрозумів, що бігти нема куди… Та мабуть і Фея йому щось пояснила, бо її я теж колись підібрала хворим кошеням на дорозі.

От такі у нас собакси. Кого ще нормально в кадр спіймаю - ще розповім 😉