Всім привіт.
Сьогодні я знову поділюся вигаданою історією…
Та на честь збільшення свого рейтингу додам 1000 до своєї попередньої делегації на @ukraine-steem.

«І.К»

Я не пам’ятаю, як опинилася тут. Я не пам’ятаю, хто я, ніби мою пам’ять стерли. Все, що я знаю про себе, — це те, що бачу зараз.

Я перебуваю в якомусь таборі для дорослих. Нас багато, і ми розміщені у великих кімнатах. У кожного є лише якісь речі, запаковані в портфелі. Всі поводяться так, ніби все нормально. Я теж…

Це все дуже дивно.

Я намагалася поговорити з одним хлопцем, який виглядав якось по особливому, він не був одним з тих хто не свідомо потрапив сюди. На ньому був дивний костюм темно-зеленого кольору, не бачила нічого подібного до нього, він одночасно виглядав і строгим і молодіжним. Я зловила на собі погляд цього юнака і покликала його, але його товариш сказав, що так робити не можна.

Мене це розізлило, і я накинулася на них зі словами:
— Чому, це тебе не можна кликати?

Вони лише подивився на мене, як на дивну …
Та пішли далі, навіть не глянувши в мій бік.

— Обернись, я з тобою розмовляю!
Навздогін викрикнула я…

Повітря було пронизане відчуттям якоїсь небезпеки.

Сьогодні нас випустили на прогулянку на територію табору. Це було під вечір, коли вже починало темніти. Я теж вийшла. Територія виявилася досить великою, і на ній був пагорб. Я хотіла подивитися на все зверху…Поки дісталася вершини, стало зовсім темно, і я більше нічого не могла розгледіти.
Спускатися з пагорба було незручно. Надворі була майже ніч, і я не бачила, куди ступаю. Мене охопив страх. Внутрішнє відчуття підказувало, що щось піде не так. Тому, як тільки я дісталася низу, пішла до кімнати. Але вона була зачинена. Я знайшла іншу з вільним ліжком.

Щойно я це зробила, пролунала сирена, і всі двері автоматично зачинилися. Це було зрозуміло по різкому звуку металу, що рознісся навколо.
Стіна кімнати стала екраном, і ми побачили, як на територію злітаються космічні кораблі з прибульцями.
Мені стало по-справжньому страшно. Я навіть не знала, що вони існують. А тут — безліч зорельотів, усі різні, різної форми та розмірів…
Відчуття були такі, ніби я в серіалі «Гра в кальмара».

Дивно, що я пам’ятаю цей серіал…

Коли всі кораблі приземлилися, з них почали виходити прибульці — у дивних обладунках, зі зброєю. Вони відкрили вогонь по нас…

Цікаво, що сталося з тими, хто не встиг зайти в приміщення?

На бокових стінах з’явилися пістолети. Ми взяли їх і почали стріляти в широкий екран, що колись був звичайною стіною. Це все нагадувало якусь гру. Ми влучали…Я взялася за найбільшого прибульця і робила всі постріли тільки в нього. Врешті екран показав, що мене вбито. У ту ж мить гра закінчилася, і двері відчинилися.

Я вийшла в темний коридор і притулилася спиною до холодної стіни. Її крижаний дотик трохи привів мене до тями.

По коридору йшов той самий хлопець, якого я кликала раніше.

Він підійшов до мене й сказав:
— Ти молодець. Ти вбила найбільшого прибульця.

— Я думала, це він мене вбив…

— Ні, ти його. Я теж прибулець. У нас не прийнято кликати когось. Так ніхто ніколи не робить. А ти покликала мене тричі.
Він говорив і посміхався. Я не могла відвести від нього погляду… Яка ж у нього красива усмішка.

В його руках була невелика книжка.
— Це тобі. Наші мови дуже схожі, — сказав він і простягнув її мені.
Я взяла книгу, але, як зачарована, продовжувала дивитися на нього.

Інопланетянин…

Він знову посміхнувся своєю чарівною усмішкою. А потім пішов…

Я повільно з’їхала вниз по стіні…

️ - bing.com, dream machine.