Дякую усім, хто вчора і сьогодні написали у коментах теплі слова в пам'ять про мого брата Мішу (навіть все ще дорога мені @angelok1111 , яка довго ображалася і не розмовляла зі мною добрих 9 місяців, @olesia @strecoza @darina14 @tinochka2 @cranium @yetaras @soulfuldreamer @event-horizon @o1eh @zaria56 @sonyanka на Steemit, а також @daisysun @r3benok @nikalaich та @nahiyan на Serey).

Мене вчора до вечора трохи заціпило, і я чомусь уже не зміг написати комусь хоча б банальне "дякую" у відповідь, хоча я усе прочитав і мені були приємні ваші реакції. Тому вирішив сьогодні подякувати всім одразу нормальними розгорнутими словами, тобто написати пост. Ви можете спокійно зупинитись на моїх словах подяки і далі не читати, якщо немає бажання, я ж бо написав так багато зовсім не з метою перевантажити вашу увагу і відняти час. Просто прийшло бажання дещо проговорити.

Відреагували також люди на фейсбуці і в телеграм, і от так виходить, що Міша не мав похорону, вийшло тільки хоча б щось типу поминання онлайн. Але це також важливо. Для тих, хто пішов, цінна кожна згадка живих про них.

Вчора після опівночі я сів грати в шахи, щоб зайняти розум та відволіктися від думок, і грав до трьох ночі, програючи партію за партією, як безмозкий болванчик.

Я знаю, що мало не кожен другий з людей, які це читатимуть, уже пережили втрату або каліцтво близьких, тож не буду писати про мої емоції, бо вам це відомо раніше. Вчора мій новий друг Денис сказав, що його брат також згорів у бою на попіл, так що не лишилося тіла.

Але і без фокусування на емоціях, є дві окремі підтеми, думки по яким мене зараз додатково бентежать, і які я розцінюю як маючі певну "цінність" для публічного обговорення.

1 – Про іронію долі. Дитячі ігри у "войнушки" – погані ігри, бо справжня війна сама згодом вас знайде

Сьогодні вранці я перебирав старі фотографії. Згадувалося дитинство та як ми любили з Мішою військовий музей у Корсуні-Шевченківському, де живе моя бабуся по лінії батька. Діти, ми обожнювали лазити по всім тим пушкам, "катюшам", танкам, які стоять просто неба у дворі замку-музею. Бігали серед них, збиралися на башти танків та у кабіни вантажівок, гралися у "войнушки".

І от з самого ранку у мене поринають з памяті яскраві згадки про той клятий музей, і по колу повертається думка: А ЯКБИ МІША ТОДІ НАПЕРЕД ЗНАВ, ЩО ЧЕРЕЗ 30 РОКІВ І САМ ЗГОРИТЬ В ПОДІБНОМУ МЕТАЛЕВОМУ ГРОБУ? Чи любив би він (і я) навідувати той музей, лазити по танкам? Як би ми вже років з 7 дивились на все це?

Маленький Міша біля радянського танку (зліва) та я (зправа) в Корсунь-Шевченківському музеї.

На фото з мамою видно, як багато там цієї техніки. Скоро нас чекатимуть нові подібні музеї. Людство нічому не навчилося. Точніше, нічому не навчилися росіяни, яким тема "романтики" війни і мілітаризму буквально свербіла останні 20 років.

До речі, моя бабуся Галя з Корсуня досі жива, хоча їй вже 94 роки (!). Її дівоча фамілія Вергун, давній і славний козацький рід зі Стеблева... може, це і дає їй таке довголіття? Але в останні півроку їй довелося пережити смерть сина, і зараз от ще й онука. По лінії Карасьових, щоб продовжити рід, тепер залишився один я. Але з бабусею ми давно не спілкуємося, бо раніше я кілька разів побив батька, захищаючи від нього матір. Тож мій образ в очах усієї корсуньської рідні давно дещо демонізований, хоча рідня олександрійська навпаки схвалювала, що я захистив маму. Так, в патовому виборі, чи спостерігати як батько гнобить матір, чи побитися з батьком і поставити його на місце, я давно обрав друге, і цього вже не змінити. Це від початку був пат, бо чию сторону я б не прийняв (батька чи матері), я шкодував би згодом про свій вчинок. У нас же має бути злагода з обома батьками.

Трохи не в тему, та все ж вирішив додати сюди і фото з обома моїми бабусями. Я просто думаю, що бабусю Галю я вже більше ніколи не побачу (бабусю Валентину вже точно, бо її нема з 2019 р.).
І мій дідусь по лінії мами, і обидві бабусі – українці (Вергун, Лєщенко, Єрьоменко), а мені дісталася фамілія єдиного пращура не-українця, діда Міші, який був наполовину кацап - наполовину казах. Це на честь нього назвали брата Мішу. Отже, через одного діда у нас приблизно 1/8 російської крові і в чорта російська фамілія, і при цьому душею й переконаннями ми українці, і Міша довів це найпереконливішим аргументом: віддавши за Україну життя.

2 – Складний моральний вибір: іти на фронт чи піклуватися про хвору матір?

Це те рішення, яке я не можу зараз прийняти сходу, але буду міцно над цим думати в найближчий місяць.

Батько мій все ж таки не даром отримав від мене кілька разів тілесні ушкодження, бо пізніше він знову показав у всій красі свою натуру. Війна почалася 24 лютого, а вже 25 лютого він зібрав монатки і покинув хвору на епілепсію та вже не молоду матір (67 років). Втік у Болгарію, а потім звідти ще й блокував їй доступ до субсидії на квартиру, виплата якої була оформлена на його карту.
Та й для мене вчинок батька дуже ускладнив перспективу мати сім'ю, бо я не можу покинути матір, і від початку був налаштований, що піклуватися треба буде і про майбутню дружину, і про майбутніх дітей, і про матір. І це все складно, коли ти не хапаєш зірок з неба.

Тепер думаю, що після загибелі Міші, настає моя черга підтримати естафету і йти боронити Батьківщину, а про свої переживання про гіпотетичну майбутню дружину і майбутніх дітей остаточно забути. Бо від нашої сім'ї якщо уже не я, то хто? Та й давно вже відчуваю щось типу болісного удару по власній самооцінці від того, що я досі не в ЗСУ. Хоча, якби я отримав повістку, я не став би від того втікати як деякі вкінець позорні персонажі, і при цьому добровольцем досі також не пішов. Я ж бо навіть не служив в армії в юності. Тож тримаюся досі десь посередині між героями та ухилянтами, хоча все більше маю бажання піти добровольцем на фронт. Але головне, з цим морально дуже важко. Мама уже кілька разів влаштовувала мені істерики ("Якщо ти підеш на фронт, я довго не проживу" і все в такому ж дусі). Я думаю, це не просто жіноча неусвідомлена маніпуляція, а дуже близько до реального розкладу, бо нервова напруга і хвилювання роблять її приступи епілепсії більш тяжкими і частими. А матір в мені "душі не чає", ми все життя підтримували один одного, як справжні друзі, мені дуже пощастило з мамою, а їй зі мною. Тому вона неусвідомлено може сприймати, особливо після вчинку батька, що тепер і я її "покидаю", а в неї ж бо лишився тільки я. Проте маю на думці, що зможу слати мамі з армії зарплатню, і так продовжувати піклуватися про неї (і навіть краще, бо з травня 2023 р. мої заробітки остаточно мінімізувались).

Та й навіщо так негативно налаштовуватись, буцімто кожен, хто іде на фронт, чомусь обов'язково і дуже скоро має загинути? Міша воював (хоча з перервами) добрих 10 років, у тому числі 2 роки найбільш гарячої стадії російсько-української війни. Два прадіди пройшли усю Другу Світову, до самої перемоги, і хоча мали поранення, дожили потім до преклонних годів (прадід Євдоким прожив з контузією аж до 89 років, прадід Павло 74). Так що тут уже як кому судилося.

Отже, свою переконливу аргументацію для матері я маю, та вибір усе ж важкий. Дам собі на прийняття остаточного рішення увесь червень, і не тільки тому що треба плавно підготувати морально матір відпустити мене. Мені ще й треба підтягти фізичну форму. Точніше, ноги. Бо верх я все ж таки більш-менш регулярно треную 18-кілограмовими гантелями, а от бігати і багато ходити за 8 років роботи за компьютером я майже розучився. Навіть в рамках невеличкої Олександрії, якщо треба кудись далі сусіднього АТБ, то я волію з'їздити на таксі, а не топати пішки. Таким чином, це може бути великою проблемою для майбутнього солдата, і спершу треба хоч місяць потренувати ноги саме на витривалість (бо, знову ж таки, з гантелями я періодично присідаю по 15-20 разів, але це далеко не той тип тренованості, який може знадобитись).

Пишу про це все ще й для того, щоб у потрібний момент (можливо) дати прочитати матері, як листа. Підібрати потрібні слова справді дуже складно, тому не виключено, що до того, я ще 20 разів відредагую певні абзаци, а потім все-рівно не дам їй читати.

Наостанок ще одне дитяче фото. Так сьогодні понесло, що мені найбільше згадується чомусь саме дитинство і маленький Міша.
Як видно по фото, я трохи старший. Та останнім часом здавалося, що старший Міша, причому років на 10. Все, що він пережив і побачив на фронті, вже давно дуже по ньому вдарило, тому в ті періоди, коли його відпускали додому, він багато пив і курив. Усі зароблені гроші спускав буквально за кілька тижнів "запою". Його душевний стан дійсно був нещасливий. Можливо, саме тому мені захотілося знайти дитячі фото. Хотів побачити його ще без надлому.

І я оце сьогодні чомусь вперше помітив один нюанс на цьому фото: його дитяча ручка в мене на плечі...
Світла пам'ять тобі, брате, і я хотів би тебе зараз обійняти, як оце ти мене на фотографії, і набагато тепліше.
Наше з тобою дитинство все ж таки було спокійнішим, ніж у сучасних дітей: ми з тобою тоді бачили танки лише в Корсуньському музеї, і дожили під "сорокєт". Зараз і такий подарунок долі випадає далеко не кожному.

Б.К., 1 червня 2024 р.