Привіт усім!
Випала з життя і не можу повернутись. Нещодавно зі мною трапилось те, чого я ніяк не могла очікувати у будь-який момент мого життя. 06.04.2024 о 12:54 помер мій улюблений папужка. Я ненавиджу цей день усім серцем. Звісно, він прожив довге та насичене життя, але це дуже боляче в будь-якому разі. Я дуже сумую й досі думаю про те, що я десь помилилась, щось зробила не так, могла повести себе інакше. Почуття вини з'їдає мене з середини. Я ненавиджу дні, коли не можу прийти та навідати його. Я не можу змиритися з тим, що він поряд лише в моєму серці.. Я розумію, що це життя, що кожен з нас має свій строк/термін та рано чи пізно перестає крутитися в цій рутині. Йому було 10 років, це багато для папуги, але для мене він завжди був маленьким дзьобиком. Я змушувала себе вірити, що він безсмертний. Інакше я просто не могла звичайно займатися буденними справами, які забирали в мене час призначений йому. Деякі люди, що намагаються мене заспокоїти, кажуть:"Це лише тварина, це не людина, думай про те, що ти не втратила родича". Мені гидко від цих слів. Це була моя дитинка, без якої я ніколи не уявляла свого життя. З шести років я доглядала за ним, плекала та оберігала. Я не можу усвідомити цю втрату, для мене він все ще живий. Я прокидаюся з надією почути його спів, сподіваюся, що він прилетить мене будити, як це було раніше. Не дозволила якось чіпати його клітоньку. Я дивлюсь на неї, як мати, що втратила дитинку, на пустий манежик. Це робить мені дуже боляче, але я не можу позбутися цієї пам'яті. Треба навчитися з цим жити, бути сильною, а не намагатися забути таке рідне й дороге. Я вчу уроки і сумую за тим, як він "заважав" мені це робити. Звинувачую себе за те, що колись за щось його сварила. Мене знову охопила глибока депресія, але зараз його немає поряд. Коли мені лікар діагностував депресію я знаходила спасіння у цьому крихітному створінні. Тепер, разом з ним померла частина мене.
Пост вийде дуже відвертим та сповненим почуттів. Як би там не було, я повинна присвятити своєму пернастику хоч щось. А тепер я хочу пригадати трохи з тих моментів радості, які він мені подарував. На мою думку, теплі спогади - найцінніше, що може мати людина у житті. Прошу не зважати на погану якість, я вдячна, що маю хоч такі захоплені камерою спогади.
Лікування
Я розуміла, що він вже старенький. Помічала, що він вже не такий прудкий та спритний. Але не очікувала, що він захворіє. Він ніколи не хворів, не було проблем зі здоров'ям. А тут став млявим, почались проблеми з ШКТ. Доводилось його часто купати, що також було стресом. Папуги важко переносять стрес. Але я слідувала порадам ветеринара. Мене запевнили, що все буде добре, що все не так страшно, як я там собі думаю. І я намагалася в це вірити.
До клініки сказали не приводити, бо це, як я казала вище стрес. Лікар по телефону завдяки симптомам визначив, що у нього шлунковий розлад. Це здалося мені дивним, адже в харчуванні ми нічого не змінювали. Я побігла по ліки, які назначив ветеринар, разом з @bazer. Дякую йому за допомогу та підтримку в такий скрутний момент.. Почали давати антибіотики та вітаміни, мені навіть здалося, що йому легшає. Потім я помітила, що він не стає на одну з лапок. Вона почала набрякати, а скоро з'явилися гнійні нариви. Ветеринарна клініка зачинена, я в розпачі. Телефоную лікарю, вибачаюся, описую проблему та чекаю на якусь допомогу. На що отримую:
–Навіть якщо він доживе до завтра, не має сенсу приносити його, він помре тут від стресу, вже були такі ситуації. Але йому потрібно допомогти. Вам потрібно проколоти йому ці гнійники, аби позбутися наривів, йому одразу стане краще.
Я пересилила себе заради нього. Я зробила йому боляче, аби його вилікувати. Було багато крові, але я намагалася не розгубитися. І йому дійсно стало краще. Він став на цю лапку і ввечері чистив пір'ячко. Я вже повірила, що все буде добре. Але.. Вранці я прокинулася і побачила, що він сидить у імпровізованому гнізді(яке я зробила, коли йому було холодно). Він стогнав, йому було дуже боляче і мені разом з ним. Я увімкнула кондиціонер, аби його обігріти, спів пташечок, аби його заспокоїти. Дала вітаміни та підсадила до поїлочки з антибіотиком. Він приймав усі ліки, в мені горіла надія на краще. Але коли я обговорювала з мамою перебіг лікування надалі, промайнула жахлива думка.. А чи доживе він до прийому наступних препаратів? Йому ставало гірше, він вже не міг стояти на жердочці, важко дихав. Я не відходила від нього і сивіла від нервів поруч. Потім він перестав розплющувати очі, пити, їсти. Надія згасала. Я не могла нічого зробити і ревіла від безпомічності.
Він не хотів, щоб його хтось чіпав. Коли він розплющив очі і став активнішим, я не одразу зрозуміла що відбувається. Я взяла його, спробувала попоїти, але він не пив. Помітила, що в нього віднімаються лапки. Поклала у гніздо, аби не забився. Трепетів крильцями та лежав на животику.. Він помирає, це агонія. Потім його почало викручувати. Я не могла на це спокійно дивитися, якби я знала, що не зможу допомогти, я б не допустила цих страждань.. Хвилин 15 це були страшенні муки. А потім, потім життя зупинилося. 12:54 Нервовий зрив, страшний крик. Але йому вже не боляче. Я не відчувала себе живою після цього. Ми поховали його, але свідомості немає. Я наче зійшла з розуму.. Він сниться мені щоночі. Ми граємося і там я живу. А останнім часом у снах я знову переживаю це страхіття. Але там мені вдається його врятувати. Я прокидаюся, а клітонька пуста. Час зупинився..
Спогади
Отже, повертаємося до того, як Тошечка розфарбовував мої без нього сірі дні. Я не буду намагатися вибудовувати якусь хронологію. Цей пост - максимальний експромт. Я не люблю так щось робити, але вважаю, що таким чином він вийде "живішим". Тому пригадувати і щось розповідати буду стрибаючи з року в рік.
Мала блогерка
Коли була меншою постійно щось з ним знімала, розповідала про нього і т. п. Зараз й мені смішно передивлятися це море відео. З вами поділюся чимось "легеньким".
https://youtube.com/shorts/0YDHf3pYK7c?si=oOvK5KvxaipP76_K
Тут я намагалася показати, як він захищає свої іграшки. Я нічого для нього не жаліла. Хочеш мою іграшку - вона твоя. Дзеркальце чи книжку? Забирай! Аби тільки весело було.
Менший братик
Взагалі папужку подарували моєму молодшому брату. Але особливо полюбився він саме мені. Менший чомусь його боявся і не розумів як до нього підійти😅 А я завжди намагалася налагодити між ними контакт.
Знайшла якесь стареньке відео з часів, коли ми ще жили в Бердянську (2014-2017). Змусила брата годувати з рук цього бігуна. Стрибає на якусь палицю (саморобна рушниця з паперу, картону та гілки). Сумую за цим прудким пернастиком..
Ручний
Він був зовсім ручним папужкою. Любив щось повитягати, погризти. Так було і з камінчиками на одязі, і з сережками, і з ланцюжками, і навіть з волоссям. Наче та сорока.
Часто мостився мені на голову. Але частіше на плече. Звикла, що він постійно поруч, а я - піратка.
Якось незручно ділитися дурнуватими дитячими фотографіями, чесно кажучи. А як раз тут він обскуб мені камінці на кофтинці. Я ніколи на це не скаржилася, а мамі казала, що то сама їх повідривала)
Звичка робити собі гніздо в мене на голові збереглася за ним вже й тоді, коли я виросла. Тут ми знову постійно разом після евакуації його з Бердянську. До цього я бачила його тільки на канікулах, коли приїжджала до бабусі та дідуся. Ще дитиною розуміла, що їм так веселіше і не просила забрати його до себе. Тому у навчальний час тішилася лише розповідями бабусі про якісь кумедні ситуації з Тошечкою.
https://youtube.com/shorts/w-tYJcCzrE8?si=aNCYltyxBvdmVVfn
До речі, про ланцюжки. У пості-знайомстві розповідала про цю ситуацію. А тут поки згадала, що він любив все погризти, показую. Взагалі це стосувалося і шпалер на стелях, які він обгризав у радіусі люстри. Рутиною було замітати ці подарунки. Дорослі сварилися, а мені було смішно)
Ще про "хобі"
Він любив слухати музику разом зі мною. Взагалі любив усе, що любила я. Я малюю - він поруч допомагає керувати пензлем/олівцем. Я готую - він контролює процес та намагається все спробувати😅
Також він любив купатися. А особливо тоді, коли я несла його у ванну кімнату до умивальника під тоненьку ниточку водички (імпровізований душ). Не подобалось йому купатися тоді, коли це було конче потрібно. Тобто коли цей допитливий дзьобик вирішував, що хочу спробувати борщу і сідав у тарілку (добре, що я їм ледь теплий), наприклад. От тоді ми вимивалися через "не хочу".
Сохне під обігрівачем, дурненький..
Я ділилася з ним тим, що йому можна, а інколи трохи тим, що не бажано🙈 Але яблучком гріх не поділитися, воно навіть корисне, збалансоване харчування так скажемо.
Довгоочікувана зустріч
Після того, як його вивезли з окупації він знову прилітав мене будити. Він ніколи мене не забував, навіть якщо ми довго не бачилися. Я дуже скучила за ним і знімала з ним багато відео.
Він постійно був зі мною, незалежно від того, вчу я уроки, читаю книгу чи фарбуюся. Навіть коли я щось готувала він сидів і чекав поруч, на карнизі.
Він сумував, що увага приділяється не йому, а якимсь млинцям🥺
https://youtube.com/shorts/BzgHqvaXQbs?si=OtaB3tzOb2Z1Yhpv
Тут я з ним бавлюсь, ні один папужка не постраждав, не переймайтесь.
Нігті
Я розповідала, що сама для себе трошки займаюсь нігтьовою справою. Але йому мої "практикування" ніколи не подобалися. Як я гадаю, через те, що йому з моїми довгими нігтями було не так приємно тоді, коли я його чухала, гладила. Тому він постійно намагався їх відгризти😅
Знайомство з Лією
Я боялася, що життя Тошечки обірветься саме через Лію(моя собака), точніше чиюсь неуважність. Але вона ніколи не проявляла до нього агресії, а навпаки трохи боялася його польотів. Але ми не нехтували безпекою: Дія завжди була в наморднику, коли папужка літав.
Кращої фотки не знайшлося, але як є. Тут мій батько відпочиває у "зоопарку". Не думаю, що він був би в захваті, якби я не замазала його обличчя)
https://youtube.com/shorts/YUvGAiPiKic?si=mXOGTOyJXh7o2hsm
Прийшла додому після прогулянки, а вони вже їх знайомлять поближче. Я могла б розповідати і показувати щось ще довго-довго. Але.. Цей пост я почала і потроху писала маленькими шматочками. Морально важко. Вчора був місяць з його смерті.. Взагалі не хочеться це публікувати і ділитися, але я не можу нічого не сказати.
O quite painful it will be to lose the dear parrot. Parrots like that which have been dear to us is always difficult for us to cope with losing them because we have been emotionally attached to them
Downvoting a post can decrease pending rewards and make it less visible. Common reasons:
Submit