Декотрі люди, намагаючись створити внутрішній світ, закритий для будь-яких зовнішніх загроз, зводять непомірно високий захисний мур супроти нових людей, місць, досвідів, інших світів і тим самим вихолощують свій власний. Власне тут починає свою руйнівну роботу гіркота.
Воля людини є головною мішенню гіркоти (або вітріолу, як її волів називати доктор Іґор). Люди, уражені цією недугою, втрачають будь-які бажання й за кілька років уже неспроможні вийти з власного світу, витративши всю енергію на спорудження високих мурів і на створення милої їм реальності.
Щоб уникнути зовнішніх впливів, вони також зумисне обмежують свій внутрішній розвиток. Вони й далі ходять до праці, дивляться телевізор, виховують дітей, нарікають на погані дороги, але все це робиться автоматично, без якихось особливих емоцій, бо ж, урешті-решт, усе перебуває під їхнім контролем.
Найбільшою проблемою при отруєнні гіркотою є те, що пристрасті — ненависть, любов, відчай, завзяття, цікавість — також гаснуть. Через деякий час отруєна особа вже не відчуває жодних бажань. Їй чи йому бракує волі як до життя, так і до смерті, — ось у чому полягає проблема.
Власне тому люди, сповнені гіркоти, завжди захоплюються героями й божевільними, адже ні одні, ні другі не мають страху перед життям чи смертю. Одні й другі байдужі до небезпек і йдуть уперед незалежно від того, що кажуть інші. Божевільний учинить самогубство, герой принесе себе в жертву заради ідеї, але і той, і той загине, тоді, як гіркотна людина днями й ночами думатиме про їхню славу чи безум. Це ті моменти, коли вона здатна піднятись на свій захисний мур і зазирнути у зовнішній світ, але згодом втомлюється й повертається до буденного життя.
Хронічний гіркотник помічає свою хворобу тільки раз на тиждень, у неділю пополудні. Саме тоді, коли ані праця, ані щоденна рутина не можуть заглушити симптомів його недуги, ним оволодіває непевність, бо спокій цих нескінченних недільних вечорів стає пекельним, і його не покидає гостре роздратування.
Проте настає понеділок, і гіркотник негайно забуває всі симптоми, хоча й ревно нарікатиме, що не мав часу відпочити й що вихідні завжди минають надто швидко.
З суспільної точки зору вітріольна хвороба мала ту єдину перевагу, що вже стала нормою, отож відпала потреба в ізоляції, — хіба що отруєння було настільки серйозним, що хворий своєю поведінкою починав докучати іншим. Проте більшість таких хворих могли й далі перебувати на волі, без жодної загрози для суспільства, бо мури, якими вони себе оточили, надійно відгороджували їх від нього, хоча вони й брали нібито певну участь у його житті.