Польща. Початок.

Борг за опалення висить ще з 22 року, а з настанням повномасштабки - всі надії його погасити вмерли. Люди роз'їхалися, школи не працюють, торгів немає від слова "взагалі".
Коли понеслися плітки про закриття комбінату - пішла друга хвиля від'їжджаючих за кордон, бо люди банально не мали за що виживати. Зібралася їхати і подруга - сусідка Майя. Кожен день заходила, розповідала яку роботу знайшла, в якому гарному місті буде жити, як важко купити білети на потяг. Я слухала її і в мене народжувалася думка...
Так, я вже далеко не молоденька, але ще й не "стара руйнація", плани вийти заміж ще плекаю. Так, я перехворіла смертельною хворобою, але ж вилікувалася і відчуваю себе живішою всіх живих. Вдома, по великому рахунку мене тримає лише Фрося, але ж у мене є доця, якій я можу на деякий час залишити мою кицю - принцесу 🥰

То чому б і не спробувати?
Вибрати роботу так, як це зробила я - може лише людина з проблемами в адекватності і порушеннями в логічному мисленні. Звичайно я мала сумніви в своїй витривалості, тому шукала роботу "сидячу", але грошей хотілося побільше, тому шукала зміни більше ніж по вісім годин. Спочатку подала документи на реєстрацію на упаковку кіндерів, але, коли вже були придбані білети на потяг ( то окрема історія) - з'ясувалося що "сидячих" процесів немає і я "напсіхах" зареєструвалася на консервування огірків. Спитайте в мене - де я уявляла в Польщі огірки на полях в жовтні і листопаді? Мабуть, як в Туреччині вирощують помідори в теплицях, так і в моїй уяві вирощували огірки в Польщі. Але - ніт. Вони ростуть на полях і в вересні їх вже практично немає 🤷
Про все це я дізнаюся трохи пізніше, а поки, з великими зусиллями, за допомогою подруги ( бо на сайті УЗ треба підтвердити свою особу через Дію, а моє фото, яке я робила більше двадцяти разів, так і не пройшло веріфікацію), придбавши квиток до Львову на потяг і на автобус до Варшави я вирушила в невідомість. Вирушила в день, коли був масований обстріл шахедами і один залетів на територію Польщі 🤷 Тоді в дорозі, я зрозуміла що ті, хто виїхали, розказуючи що кожен обстріл переживають на рівні з тими, хто залишився - брехали. Ці почуття і відчуття навіть поряд не стояли. За сотні кілометрів в тебе болить душа за тих, хто залишився там, але ти не сивієш від тваринного страху , коли читаєш сповіщення в тг, що летить на твоє місто. І мені чомусь було соромно, що я зараз не з рідними, не поряд.