Життя як дорога

Коли я вранці відводив дітей до шкільного автобуса і зробив фото дороги в несильному тумані, не думав, що використаю його в такому символічному значенні. Але саме із дорогою часто порівнюють життя, бо ж воно має початок і кінець як і будь яка дорога, і може бути таким же звивистим чи прямим, а також важким чи легким. Можна довго вишукувати порівняльні аналогії.

Сьогодні вранці помер сусід (точніше не мій, а батьків), та ще й родич по татовій лінії. Ходив на парастас, віддати шану померлому. Він був вже доволі похилого віку, майже 70, то є такого шоку не було, як помирають молоді (ну, це ще категорії мирного часу, війна, звісно, змінила все), але все ж мені стало трохи соромно, що я не знав, що він хворів. Річ у тому, що між подвір'ям батьків і його родини спільна межа, колись навіть паркана не було, потім з'явився, але в тому числі і за той паркан скільки сварок було. В основному через те, що мій батько впертий, а його брата (не рідного) сварлива і агресивна жінка. Не хочу зараз копатися в тому, хто правий і винуватий, думаю обидві сторони (там не тільки паркан був, ще й за дерева сварилися та й за ще щось там), але це все було абсолютно неважливим. От реально абсолютно порожні ті суперечки були, але ж дорослі сварилися, ще й дітям забороняли між собою гратися. Дітям, звичайно, в основному начхати на такі заборони, то ми і грилися, але виросли і якось майже і не спілкувалися. Хоча батьки вже давно не сварилися, якийсь холодок лишився. Хоча ні, згадав один випадок, коли я ще жив з батьками. Це було за рік чи два до повномасштабної війни. Я вже казав, що мій батько дуже впертий? От скільки було тих сварок за дерева, а він все одно посадив горіхи за два метри від паркану. То коли вони підросли, гілки полізли у "повітряний простір" сусідів. Там особливо ніхто не ходив, але чомусь їм дуже заважало що листя падало, хоча якби його не чіпали, то воно тихенько б собі перегнивало. Але вони ті гілки постійно обрізали, та мені булло байдуже, не сваритися ж за таку дурню. Але якось мені потрібно було підписати угоду про межі діялнки, бо я починав будувати свій будинок і ми розділили нашу величезну спільну ділянку і формально вони були ще моїми сусідами і мені потрібен був підпис того родича, що помер. А він відмовився підписувати мені той формальний паперчик через ті гілки горіхів. Ох я тоді і був злий! На того родича через його дріб'язковість, на свого впертого батька, який посадив ті горіхи під самий паркан. Я психанув, покликав шваґра і ми обрізали всі гілки, що заходили на ту сторону. Простіше було повністю горіхи зрізати, але по перше я не хотів скандалу вже зі своїм батьком, по друге, під тими горіхами ми зі шваґром збудували альтанку, де провели чимало приємних родинних вечорів і про неї у мене найтепліші спогади, а їй би настав гаплик. То ж довелося помучитися.

А коли ми з сім'єю вже перебралися в наш дім, то з тими сусідами і далекими родичами я вже майже не перитинався, то ж навіть не знав, що в старого була пухлина мозку. Я навіть не можу слова підібрати, щоб описати свій внутрішній стан (дискомфорту? тьху, який тут комфорт? вини? не те, я нічим не завинив). Можливо розгубленості від того, що ми втрачаємо стількох людей, не лише тих, з ким мало спілкуємося, але і тих, з якими колись були нерозлийвода (і я не маю на увазі, що вони всі помирають, просто кудись зникають із нашого життя). Зі скількома старими друзями, двоюрідними чи троюрідними братами чи сестрами ми якось майже перестали спілкуватися, бо у всіх своє життя. От зараз, коли у мене троє дітей, реально коли спілкування сильно звузилося, просто не вистачає часу. Можливо, якби запит ішов хоча б від однієї із сторін, то контакт було б легше відновити. А коли говорить лише один, то це не діалог, а монолог.

То ж зараз, коли моє покоління умовно стоїть на дорозі в її середній точці, ми якось дивимося більше вперед, аніж назад. І це нормально, я маю на увазі дбати в першу чергу про дітей, бо це наше майбутнє, в них ми лишаємо часточку себе, трохи меншу часточку наших батьків, і так далі в глибину поколінь. Хоча не таку вже і глибину, бо переважно на прадідах наша пам'ять про родовід і завершується, якби це не було сумно. Хіба хтось має традицію вивчати своє генеалогічне дерево. Але можна хіба записати, бо вони сильно розгалужується в минуле, у геометричній прогресії.