Ця історія почалась зі звичайного дзвінка мого колеги Петра, де він мені повідомив що ми маємо роботу на 3 дні, що нас вже затвердили і ми працюємо у місті Одеса.
Дуже люблю Одесу, так як малим в дитинстві там жив близько року, а тут є можливість там відпрацювати, щей на березі моря.
Звичайно я був радий і стрибав від щастя, бо з всесвітнім карантином світова музична індустрія переживала важкі часи,вже не кажучи про українську, а тут такий шанс.
В нас були проблеми з транспортом, тому що наш постійний водій знаходився на ремонті, але ми його повідомили про поїздку і він сказав що встигне відремонтувати автомобіль.
До дати виїзду близько тижня.
Ми готуємо обладнання, перевіряємо щоб за 500 келометрів від дому нас не чекали "сюрпризи". В принципі все готово як завжди і ми не хвилюємось що щось піде не так, єдине питання булоу тому як добратись ще одній людині, так як нас четверо, а в машину поміщається троє, але це питання швидко відпало так як у Петра є мотоцикл і він сказав що поїде на ньому.
День виїду.
З ранку близько восьмої години ми прийшли на наш склад і почали завантажувати авто нашого водія, який щойно з ремонту, настрій супер, я б сказав бойовий.
Завандаживши авто всім необхідним обладнанням ми вирушаємо у дорогу, попередньо випивши кави ми виїхали за місто. І ось перша проблема.
В машині яка щойно з ремонту перестає працювати вентилятор системи охолодження двигуна. З дитинства я завжди з батьком ремонтував наше авто і цих знань мені вистачало щоб з водієм вирішити цю проблему, отже знову в дорогу, на годиннику 11:30.
Проїхавши 50 кілометрів ми розуміємо що щось знову не так з нашим авто, пропала тяга двигуна і він не здатен везти вантаж вагою 2-3 тони. Петро в цей час вже був попереду нас і йому довелось повернутись за нами щоб допомогти з цим питанням.
Простоявши 5 годин на узбіччі невеличкого СМТ і намагаючись усунути усі неполадки з машиною ми розуміємо що втратили багато часу а результату - нуль.
Як би ми не хотіли їхати з наши водієм, з яким ми вже декілька років ганяємо по країні, ми змушені викликати інше авто і їхати далі, попереду ще 450 кілометрів, на годиннику 17:00.
Не втрачаючи часу, ми почали вивантажувати усе, що здавалось ніби щойно завантажили.
Було трохи прикро але ми не могли підвести замовника і ми сказали нашому водієві - "Бувай".Він поїхав знову на ремонт.
Знову ми беремось до завантаження авто, яке як виявилось трошки коротше від нашого, і ми розуміємо що не влазимо в нього. Погравшись у "п'ятнашки" ми все ж закриваємо двері "буди" і в дорогу.
Розуміючи що всю ніч ми будемо мчати без зупинок я пропоную замінити Петра, але він відмовився. Ми в дорозі,
на годиннику 19:00.
Десь у Вінниці всеж таки я вмовив Петра щоб змінити його, адже ще ціла ніч попереду і йому треба відпочити.
Одягнувшись в "екіпу" я їду за нашим бусом, середня швидкість 100-130 км/год. намагаюсь не відставати від нього.
На мотоциклі я теж катався з дитинства і їздити я вмію, однак після заходу сонця і непростого дня я намагаюсь триматись дороги і просто їхати, що вже дається складно.
На годиннику близко 22:30, і знову халепа. Відставши від нашої машини в мене закінчується бензин і сідає заряд мобільного. Дозвонившись як найшвидше до Петра він сказав що в баку є резерв і щоб переключившись на нього я мчав до найблищої заправки де вони мене чекатимуть.
Доїхавши до заправки ми вирішили щось перекусити, бо вже зголодніли і замарніли від дороги. Петро пропонує помінятись, але я кажу що можу ще їхати.
Проїхавши ще близько 50-70 кілометрів ми виїхали на трасу Київ-Одеса де було їхати вже дійсно не можливо, потік вантажівок і попутніх авто створювали дійсно небезпеку на швидкості понад 100 км/год. плюс втома робила свою роботу.
Я вирішив помінятись, так як вже майже засинав і єдине що не давало мені заснути це холод.
Їду в теплій машині, на годиннику близько 01:20.
Прокинувся коли ми приїхали вже місце проведення фестивалю, сонце починає вставати і я розумію що ми встигли, тепер тільки треба виставити все, розложити і підключити.
Ще сонні ми з Дмитром, моїм другом і колегою по групі, починаємо працювати. Петро в цей час пішов відсипатись, він зовсім не спав.
Далі рутинна робота з музикантами, саунд-чеки, виступи гуртів і так три дні на березі моря. Під час роботи не було ніяких казусів, єдине тільки хлопці налякались у перший день коли я пішов покурити і пропав. Від втоми я просто ліг на кейси і відрубився, а налякались вони тому що не могли мене розбудити, тільки після "смачних" трьох ляпасів я підскочив і почав кудись іти але мене одразу повели спати.
Концертні дні пройшли швидко, ми встигли і попрацювати і відпочити. В останній день Дмитро сів на потяг та поїхав назад в Хмельницький, а ми з Петром залишились збирати обладнання і вже зранку теж виїхали додому. Добрались швидко і вєе без пригод.
Ця поїздка запам'ятається мені на все життя, так як подорожі у невідоме пробуджують нове бажаня їхати, подорожувати, знайомитись з людьми, бачити нові міста і просто рухатись у перед.
Сидіти на місці для мене, всеодно що бути в ув'язненні, а подорож і дорога - воля.
Дякую усім хто дочитав до цього моменту і усім кому ця історія сподобалась.