Russia-Ukraine War & Me | Day 24

I am writing this post in Ukrainian, my mother tongue. Hope, it'll be easy for auto translation for those who is interested.

This is not a diary, this is general review of my life at the war times.

💙 💛 💙 💛 💙 💛 💙

Щодня в нашому місті 1-3 повітряні тривоги. Але, як і раніше, в укриття я не ходжу. Немає натхнення це робити, краще працювати.

Ніколи не думала, що пізнаю всі 50 відтінків болю в спині... Так, офісна робота в мирний час провокувала біль у шийно-комірцевій зоні, але щоб так...

Це все через фізичну роботу в нестандартних і неприродніх позах. Коли я нарізаю клаптики тканини на матраци (на шкільній парті), я стою напівзігнутою. По кілька годин на день, або й повноцінний робочий день (з 9:00 до 18:00). А ще, від ножиць німіють пальці правої руки, і все зап'ястя болить. Середній палець правої руки взагалі спухає так, ніби за нього вкусила бджола.

Коли плету маскувальні сітки, то чергую позиції тіла: то стоячи, то навприсядки. Якщо затриматись довго навприсядки, приємного мало. Також важко даються верхні частини сітки, бо руки весь час підняті вгору. Коротше, не звикла я. Але звикаю...

Ще є третій вид роботи, який найлегший: рвати тканину на стрічки (але для цього завжди мало рулонної тканини, тож стрічки нарізаються з речей, а не великих полотен). Тому рвати тут не вийде повноцінно – треба підрізати ножицями.

Іноді на стрічки приносять шовкові леопардові платтячка, красиві зеленкуваті блузи, строкаті міні спіднички... Так дивно знищувати цей "мирний", кокетливий одяг заради цілей війни...

Італійська швейна фабрика передала нам 10 величезних рулонів першокласної вовняної тканини сірих відтінків. Та тканина мала стати модними чоловічими костюмами, які б поїхали на продаж в Італію. Але стала камуфляжем для Захисників України💙💛

Ось фотографії з процесу виготовлення маскувальних сіток ⬇️

Мене сфотографувала мама мого однокласника! Ми впізнали одна одну...

Видно мою усмішку крізь сітку?

Цей светрик на мені – знайдений серед купи речей, які приносять люди до волонтерського центру. Адже я із собою взяла єдину кофту: ту, яка була вдягнена на мені. А щоб її попрати, я "позичила" собі і цю на заміну

Крім нас із мамою тепер у волонтерський центр ходять 2 дівчини з маминої колишньої роботи та двоє наших сусідів – Іра та Едик. Це мама їх заагітувала. Це добре, бо рук трохи не вистачало. Більшість "волонтерів" прийшли раз чи два, зробили 100 фоток і пішли... Так, війна вивільняє не лише найкращі людські риси, а й найгірші😑

⬆️ Протягом робочого дня в нас є один перекус – близько 14.00. Найчастіше нам дають бутерброди з ковбасою, печиво, яблука, чай. Приносять ці продукти прості містяни або селяни, волонтери або й ми самі (ті, хто працює на виробництві). Але інколи обіди нам приносить церква чи костел – як на фото вище. В них дуже смачні супи😌 Їжа проста, але чомусь така апетитна...

Мама раніше не ходила на обід ЗОВСІМ. Так вона глушила свій біль, свій синдром вижившої – штучно створювала собі хоч трохи дискомфорту із солідарності до тих, хто досі в блокаді і вмирає з голоду і холоду😭 А це міста Буча, Гостомель, Ірпінь, Суми, Чернігів, Харків, Миколаїв, Херсон. І Маріуполь❤️‍🩹😔 Але я змусила маму ходити на обід і їсти – не працювати иупо на знос. А хоч трохи дбати про себе. Тим, хто зараз вмирає, ми своїм холодом і втомою не допоможемо вижити... Як би не хотілось

Російські фашисти – не люди. Це справжня нечисть з пекла! Породження зла. Тож завдання Збройних сил України – відправити їх назад до пекла, звідки прийшли.

Слава Україні!🇺🇦