Всім привіт! Щоб відволікти свою голову від непотрібних думок займаю себе складанням віршів. То нині прийшов спогад про похід в Карпати, і про непокорену вершину - Хом'як (1542 м), і от мій вірш (фото не мої, бо не маю зараз тих паперових фотографій, які колись ще на плівку фотографували) :
Коли була ще в школі я
в старших класах
зібралась наша компанія
в Карпати.
Покорити зібрались вершину ми
невисоку.
Йшли до неї довго, таки дійшли
лиш до боку.
Тут почався дощ, стало мокрим все,
і каміння теж,
по якому вгору шлях веде
і не обминеш.
Лізу вгору я по каміннях тих
обережніше.
Крок не так ступив, летить брила вниз.
Небезпечно вже.
Та знайшла підхід до каміннів тих
і піднялась я
трошки вище за товаришів моїх -
і вернулась я.
Бо піднятись їм не вдавалося -
каміння котиться.
Довелося нам просто здатися.
Хоч не хочеться.
От тобі й Хом’як, невисокий наш,
непокорений.
Тисяча п'ятсот висотою аж..
Не такий простий.
На Говерлу ми потім ще зійшли,
а тебе, Хом'як,
пам'ятаю я як важливу мить
зі свого життя.
Якщо йдемо вже до вершини ми
То не хочеться
Повертать назад від своєї мети
І здаватися.
Та обставини і безпека всіх
вище мого “Я”.
Ти дав мені, Хом’як, мудрість цінную
на усе життя.
Бо по головах лізти вгору нам -
забороняється.
Хто цього не зна - до самого дна
душа спускається.
То фото того каміння. Ми дійсно не піднялися на вершину. Хоча мені здається, що я би вилізла. Але видно підготовка може була така не дуже. І якщо не зраджує пам'ять, ми щось дуже довго тоді йшли тільки до підніжжя гори. То певно і втомилися відповідно. Ще й дощ. Але коли група вирішила вертатися назад, в мене реально в той момент вибухнуло питання "То навіщо ж ми сюди йшли!?"😤 🤔 Але як бачила, що дійсно група не вибереться вгору, то сприйняла як є.