THE DIARY GAME : 22/09/2020 : DAY 47. Thoughts...

Прокинулася близько шостої ранку через те, що плакала уві сні. Помацала очі: реальні сльози, які стікають на подушку. Я дуже добре пам’ятаю, що мені снилось. Мій собака, доберман Рольф. Він помер кілька років тому. Я і мама настільки сильно його любили, що досі іноді оплакуємо. Рольф був для нашої родини як ціла епоха, як вісь, навколо якої всі рухались. Він зумів подарувати нам стільки любові, скільки не змогли навіть ми одне одному подарувати. Звучить дивно? Але нічого дивного немає. Тварина може бути ближчою за людей, добрішою, і навіть розумнішою, я вже переконалась у цьому раз і назавжди.

Пам’ятаю, у далекому 2008 році (ну, або роком раніше чи роком пізніше) я виклала фото Рольфа в якусь групу з приколами ВКонтакте (ще тоді ми всі там висіли). І те фото стали тирити всі можливі пабліки, блоги та групи. Ось воно. Так фото нашого Рольфика стало вірусним, і досі де-не-де висить в інтернеті (раніше було навіть більше).

Хто перейшов по лінку, мабуть, хоче спитати мене, чи пес не поранився. Ні, в нього в пащі ніколи не було жодного сліду від колючок. Не знаєм, як таке могло бути.

Рольф був трохи схибленим на їжаках, і коли відчував їхній запах, коршуном кидався до цілі. В такі моменти його було неможливо втримати: блискавкою мчав в кущі, кудись обіч дороги чи навіть стрибав за низенький забор — лиш би спіймати їжака. Інколи нам вдавалось одразу вийняти колючий клубок із пащі, а інколи ні (в нього була така хватка, що ого-го). І це фото якраз було зроблено, щоб показати всім невіруючим родичам, що наш Рольф жує їжаків як цукерки Mamba.

Я і Рольф, 2012 рік

---

Після цього сну я ще певний час крутилась — із мокрими очима спати важко, серце тим паче почало каталати, як дурне. Заснула буквально на двадцять хвилин — а там вже й будильник втрутився.

Вийшла з дому доволі пізно, тож пішки йти навіть не думала — заскочила у маршрутку. Було тісно, мене зажало дверима. Але сонце так яскраво освічувало дорогу, що не втрималась і зробила фото.

Вид через лобове скло маршрутки № 745; Google Plus Code: F9R4+47 Київ

---

Прочитала пост @rosy440, де вона зазначила, що чоловік знаходиться в науковій експедиції в Антарктиді. А у моєї колеги Насті (і сусідки за сумісництвом) батько був полярником. Він написав книгу про свою роботу, і Настя постійно забувала скинути мені лінк на онлайн-магазин, де можна ту книгу купити. Тож, раз нагадування саме прийшло до мене на Steemit, я вирішила пошукати книгу Олександра Міхо самостійно. Скажу відерто, щось я не знайшла інтернет-магазину (все ж перепитаю в Насті), але знайшла викладений уривок з книги.

Гріша скинув мені цікаву статтю на dou.ua, почитала із задоволенням. Шлях цієї дівчини зі статті такий не схожий на мій. Але водночас і такий схожий. Тільки я десь на середньому етапі змін: вже точно-преточно втекла від ненависної юриспруденції, але ще не прийшла до пасивного доходу та роботою над цікавими мені проєктами, які не завжди приносять прибутки. Так, я посередині: робота, яка, в принципі, подобається, хоча й має купу мінусів, але яка ще й дозволяє інвестувати трохи в щось інше на перспективу. Грішка ж так і не зміг втекти від юриспруденції (він теж її ненавидить), тому у пошуках.

Подруга Оксана написала, запропонувала сьогодні зустрітися після роботи. Погодилася, адже все зійшлося (я прийшла на 08:00, значить, звільнюся о 18:00). Вирішили, що непогано було б сходити в якесь цікаве кафе, де ще не ніхто з нас не був (локальний гастротуризм, якщо хочете). Я завжди шукаю кафешки в ґуґлі, але потім перевіряю їхні сторінки в соцмережах. Мені важливо підтримувати заклади, де є меню українською, і які ведуть свої соцмережі також українською. Аж із шостої (!) спроби я нарешті натрапила на Хармс. Чудово, сюди і підемо!

Обід в мене сьогодні був нецікавий — взяла з дому судочок із тушкованою картоплею (та сама, яку я тушкувала в неділю). Моя Ірка-готеса ще у відпустці, тож пішла обідати з іншою колегою, Оленою. Вона не так давно перевелась до нас у відділ (з PR-відділу).

Після обіду мене потягло прогулятися рядами з дитячими книгами. Не знаю, чому, от просто потягло, і все. Я швидко передивилась, що нового на полицях, і дещо мене зацікавило: книга видавництва, про яке я жодного разу не чула. Ось вона і ось воно:

Книжка видавництва “Жорж”

---

Повірте, я знаю майже всі дитячі видавництва України. Постійно тусувалась біля них на Форумі у Львові чи на Книжковому Арсеналі. А про видавництво “Жорж” не чула. Прийшла на робоче місце і заґуґлила. Справді, нове. Допис-візитівка на Фейсбуці за 2020 рік. А в інсті вони значно довше, але раніше в основному представляли розмальовки. Буду придивлятися до нього, коротше, чому ні. Беру на список.

Про роботу згідно з робочими обов'язками особливо немає чого розказати: її було багато. Готуємо акції жовтня, розпал.

Вийшла з офісу о 18:15. В кафе "Хармс" приїхала на Uklon'і, трохи спізнившись. Оксана прийшла 30 секунд переді мною.

Супердушевно посиділи, довго-довго... Мені цього бракувало, якщо чесно: висказатись подрузі. Та й вона висказалась. А розповісти було що: у неї нова робота, нове житло.

Кафе "Хармс", п'ємо вино (я рожеве, Ксюха червоне). Google Plus Code: CGX8+56 Київ

---

Кафе "Хармс", мій десерт: лате і брауні. Google Plus Code: CGX8+56 Київ

---

Пригнала додому також на Uklon'і, мерщій забігла в душ, і ось в напівсонному стані дописую, пощу, і віддаюсь Морфею...

---

Про мене: тут.
Я з команди @ukrainiandreamer.