Журналіст Давид Володзько (David Volodzko) провів інтерв’ю з Ту Вейміном (Tu Weiming), професор філософії Гарвардського університету та завідувач Інституту перспективних гуманістичних досліджень Пекінського університету, про актуальність Конфуціанство сьогодні!
— У своїй книзі «Насильство та зневага до дітей: крос-культурні перспективи» антрополог Джил Корбін писала, що в класичному Китаї «діти, згідно з етикою «синівського благочестя», вважалися єдиною власністю батьків. Як такі, з ними можна поводитись будь-яким способом, який обрали їхні батьки, мало чи взагалі не втручаючи сторонніх. Жорстокі побиття, вбивства дітей, рабство дітей, продаж молодих дівчат як повій, сватання дітей та прив’язка ніг були не рідкістю “Чи правда, що конфуціанські ідеї синівського благочестя говорять, що діти є власністю їхніх батьків? Чи не вчить «Класика синівського благочестя», що основою синівського благочестя є любов?
— Погляд Корбіна викривлений, і я б сказав, помилковий, з ряду причин. У «Класиці синівського благочестя» Конфуцій робить синівське благочестя корінням усієї доброчесності, починаючи з благочестя Імператора до своїх батьків і добрих наслідків цього для всіх його рішень. Учень запитує Вчителя (Конфуція), чи можна простий послух батькові назвати синівською побожністю. Конфуцій рішуче реагує («Які це слова?») і відповідає, що імператор, у якого були міністри, готові посперечатися з ним, не втратить свою державу, і «батько, який мав сина, який мав би проти нього, не потонув би в затоці неправедних вчинків.
Тому, коли йдеться про справу, про неправедну поведінку, син ні в якому разі не повинен утримуватися від протесту проти свого батька, а також міністр від протесту проти свого правителя”. Отже, обов’язок сина – допомогти батькові стати більш батьківським. Батько, звичайно, дисциплінує сина, але син зобов’язаний стежити за тим, щоб батько діяв згідно з батьківським принципом.