Спомини із дитинства.

Одна із моїх улюблених письменниць на теренах ФБ мережі - Юлія Ілінська Драган на днях написала допис - спомин про велику залу в сільських будинках. Хто як називав - "холодна", "зала", "кОмната". І у моєї бабусі така була. І я вирішила написати свої спомини.

В Новомиргороді, де я народилася, така кімната була. Та єдиний спомин про неї - це гроб, в якому лежав дід Павло і червоні подушечки з медалями і орденами на столі, біля його голови. Ще пам'ятаю що це пізня осінь і голі гілки бузку шкребуть по шибкам. Я мала і не дуже розумію що таке "смерть", але дивлячись на заплаканих рідних, мені також постійно хочеться плакати. Зі смертю діда - нас більше не відправляли туди на літо. А там залишилося два найяркіші спомини дитинства.
Читати мене вчили мабуть з народження, бо вже в чотири роки я читала газети. Кожен день я повинна була прочитати бабусі декілька оповідок із Азбуки Толстого. Книжка була велика і яскраво ілюстрована. Скажу по секрету - я її знала на пам'ять. І от - на великі дубові ворота сперта висока драбина. Я сиджу на останніх щаблях драбини, так, щоб бачити що робиться на вулиці. Бабуся у дворі на маленькій табуреточці чистить буряки ( чи ще щось) корові і свиням. Я вголос читаю чергову оповідку. Ну, як читаю? Розказую на пам'ять, бо погляд мій десь там, слідкує за "квачем".
Другий спомин. Перед виходом на город - палісаднік з морем квітів. І трошки заблизько до хати - величезна шовковиця, у якої ягоди були з мій палець. На одній з гілок підвішані гойдалки, а з іншої сторони деревини - кровать з металевою сіткою ( дід там любив відпочити, а онуки скакали, як на батуті). Не знаю чому мене на доволі довгий час залишили саму, але мені було сумно і я придумала собі гру у художника. Розтовкла шовковиці, перемішала з мильною водою ( не питайте 🤦) і обмалювала величезними фіолетовими квітами дві стіни будинку на висоту - куди дотяглася. Мені і зараз здається що реакція бабусі з дідусем була якась не адекватна. При чому там ремінь, як так гарно вийшло?🤷
Бабуся років через п'ять, чи сім вийшла вдруге заміж. Як кажуть - "на багаті села". Новий дід був комбайнер, директор млина і місцевого базару. Його хата стояла прямо на автобусній зупинці (зупинка так і називалася - "у Чуба"). Ось в цьому шлюбі бабуся була щаслива і нарешті побачила що таке справжнє кохання. Дід прийняв її дітей і онуків як своїх. Балував нас і багато чого нам дозволяв. Але ☝️" зала" - то було табу. Дітей туди не пускали від слова "взагалі". А як же кортіло! Ми ж знали що там повно скарбів.

За літо хоч раз, та пощастить. Коли бабуся пішла здоїти корову на випас, або на лавочці теревенить із сусідкою - перша Наталка ( їй більше кортіло), слідом я - просачувалися у цю кімнату щоб за лічені хвилини переміряти п'ять бабусиних шуб, занирнути в скриню і хоч помацяти шовкові і крепдешинові сукні, вилити на себе пів флакону "Красної москви" і намазюкати губною помадою не лише губи, а і щоки 🤦. Потім получити лозиною по своїм п'ятим точкам і заспокоїтися до наступного року.
Я дуже любила в цій кімнаті хоч хвилиночку посидіти на величезному шкіряному дивані, у якого були прямо величезні підлокотники і з двух сторін зеркальні полички, з яких звисали мережевні салфетки. І покрутитися перед трюмо, у якого була рама з вензелями. І хоч доторкнутися до купи вишитих подушок, які зверху були ще покриті мережевною накидкою, з якої виходила шикарнюча "фата".

В общем було за що лозини отримувати 🤣

Світлини сгенеровані #ChatGPT.

_{Posted using SteemMobile}