П'ятниця, цвинтар, сонячний день 🌥🍃

Новорічні свята закінчуються і життя знову почало повертатися в звичне русло. Я повертаюся до робочих буднів, які завжди даються важко після відпустки. Цього тижня я вийшов на роботу, і вже перший робочий день став випробуванням. Повернутися в звичний ритм виявилося складно, знову зануритися в хаос і метушню. Думаю, це знайоме багатьом. Спочатку важко, лінь щось робити, але через кілька днів усе налагоджується, і фальшива метушня навколо клієнтів стає більш реальною.

Сьогодні п’ятниця, і ми з моєю матір’ю запланували поїздку на кладовище до батька. Цю поїздку ми збиралися здійснити ще тиждень тому, але через сильний дощ вирішили відкласти на кращі часи. Сьогодні сонячний день, земля підсохла, і день здається цілком підходящим для таких справ. Я планував виїхати рано вранці, але мене розбудив шум сирени швидкої допомоги о 6-й годині ранку. Напівсонний, я вирішив, що це повітряна тривога, мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що я помилився. До дев’ятої ранку я то дрімав, то перевертався, а коли нарешті піднялися та поснідали з дружиною, виїхав лише об 11-й.

Дорога зайняла більше часу, ніж я розраховував. На міжміській трасі сталася аварія: легковик трохи зіткнувся з вантажівкою. Ніхто не постраждав, але затор розтягнувся на десятки кілометрів. Тут я втратив чимало часу.

Забравши маму, ми вирушили на цвинтар. Мій батько перед смертю хотів бути похованим разом із матір’ю. Але через релігійні закони Ізраїлю це виявилося не так просто. Оскільки батько єврей, а мама — ні, їх не можна поховати поруч на єврейському кладовищі. А батько, за традиціями, не міг бути кремованим. Тим не менш, ми вирішили обійти ці правила: його кремували через приватну фірму, а мама купила місце на кладовищі на своє ім’я в секції "для всіх інших". Так вдалося виконати бажання батька, обійти бюрократію і уникнути релігійних обмежень. Хоча ця ситуація — чистий расизм з боку релігійних конфесій. Можливо, через це у мене давно сформувалося негативне ставлення до релігії загалом — у кожному напрямку є свої капризи.

Кладовище в Ізраїлі облаштоване своєрідно. Перед похованням ділянку готують: заливають бетоном поверхню, залишають комірки для могил, а потім встановлюють надгробки по мірі заповнення. Сьогодні я вперше побачив, як це виглядає у процесі, на етапі до бетонування. Нову ділянку почали готувати, а поруч — ділянка старша, вже з похованнями.

Так виглядає бронь. Викладають плиткою щоб помилково нікого там не поховали, бо це буває досить часто.

По дорозі мама раптом завела розмову про свій кінець життя. Такі теми завжди були мені неприємні, але колись про них треба говорити. Вона сказала, що хоче бути кремованою, а прах щоб ми з братом розкидали по лісу. Ок… Колись такі розмови сильно пригнічували мене, дуже важко було обговорювати це з батьками. Але з віком ставлення до смерті змінюється. Вона сприймається якось інакше. Можливо, це і є зрілість — здатність тверезо дивитися на дійсність і розуміти, що якщо є початок, то має бути й кінець.

Дорога додому здалася мені значно коротшою. Заторів не було, ранкова метушня зникла. Дома мене чекала дружина, займалася приготуванням їжі. На вихідні у нас не було нічого заплановано. Усіх родичів ми відвідали під час новорічних свят.

Любіть життя та бережіть себе 🌤